Грібки

У селі Перехресному ходила мачька. Кликали, що то умітка. Як увійшла до хаты, хто ї погладив, дав їсти, там не робила ничь. А хто ї не дав ничь, бив ї, там вшиткі умерли, доґде челянника.
Як всі там умерли, хотіла йти в Буковець, в село наше. А ту порадили так, щьо треба два быцьки-близнюки запрягти, оборати деревляным плугом село. Так умітка не перейде через борозду. Прийшла она оту на вирьх, там дуже пищяла. Далі пішла горі лісом (а там всі люде повтікали). Вшиткі повмирали на місци, там їх і поховали. І за то кликают Грібки.

Read More

Свиридове озеро

На граници села Вишних і Нижних Верецких є на однім вершку невеличкий ставок (озеро) завбільшки як піводного морґа землі. То озеро називают Свиридово. В нім літом, коли є велика посуха, то на тілки змалієтся води, що може худоба ходити. Із одного боку воно є дуже глибоке, і то місто називают "вікном". Вода з того озера не витікає і не втікає до него, но стоіт там вічно.
Говорят старі люде за те озеро такий переказ. Колись в непам'ятних часах жив собі богатий господарь у селі Вишних Верецких, що називався Свирид, зате і озеро назвали Свиридово. Той господарь мав слуги і служниці до помочи в господарстві, а за сембрелю слугам не платили місячно, як теперь, але токмилися на цілий рік, а заплата була така одному слугови: обув, одежа і посіяти за дньом землі вівса - то є оден морґ поля наорати і засіяти.
Свиридів слуга також витокмив собі від Свирида, щоби йому ґазда наорав той день землі на Великдень, бо тоді наоре собі найбільше, а, може, удвоє більше, як інших днів, бо то мав би бути найдовший день, "великий день".
На Великдень, ще на зорях, вийшли на поле орати, щоби богато наорати землі і посіяти богато. Орют собі, орют, а слуга все воли поганяє, щоби якнайбільше наорати та погойкує на воли:
"Гей, волики, гей, бо днесь великий день". Та знов поганяє. Коло дев'ятої години винесла Свиридова жінка обід. А в тій хвили, коли в церкви на Великдень найбільша відправа відбувається, коли в церквах Євангеліє читається, тогди під землею загучало і земля завалилася, куда було наорано, тільки те все вода закрила. А де мав бути плуг та ярма, заніски і бичилно, то і до днесь там серед озера росте рекетовий корч, а з-між корча стирчит тирпата берізка. Говорят так старі люде, що із занізок виріс рекетовий корч, а із бичилна - береза.
Коло озера сут два великі камені, та се мали статися тими каменями Свирид і його жінка. Поодні також і то говорят, що коли б на Великдень коло озера приложив ухо до землі і послухав, то почув би з-під землі ті слова: "Гей, волики, гей, бо днесь великий день". Але з хрещених людей ніхто не іде на Великдень до озера слухати тих слів.

Read More

Нижні Ворота

Чому называєся село Нижні Ворота?
Давно то было, ни за мої тямки, ни за вашої. Коли было монгольськоє нашестиє, они перейшли аж до Климця. Потому татаре перейшли сюды. Бескід відкрытый, а ворота онтам, унизу, закрили перед нашестиєм. Тому село называєся Нижні Ворота.

Read More

Вовчий

Старі люде розказовали, що ту не было колись селів, а лиш лісы. Як зайшли сюда люде, то засновали поселення коло коло річкы. І Вовчым назвали, бо ту были якісь вовчі ямы.
Там гори красні надовкола, і лем єдна ущелина межи ними, через яку італійські інженери жилізну дорогу зробили. Кажут, що там майбільші вовчі логова дотепер- бо хащі темні і ліси прадавні. Місцина дуже файна для вадаски.

Read More

Легенда про Бойківщину

У яких роках то було, я й сам не знаю, лише старі люде все таке говорили. Як напали татаре, десь там на ріці Калці щось дванайцєть князів-королів було з військом. Та й тоти татари, монголи, всєка біда шістьох узєли в полон, а шість утекли після бою сюда в гори. Найстарший татарський хан із раненими та ослаблими свойими вояками вернувся назад, а величезний загін, то орда називаласє, віправив з мурзою доганєти наших.
Тутечка в горах уже жили люде. Вони разом з тими шістьма князями-королями і їх військом зачєли готовитисє до бою. Зробили від гори до гори почерез Лімницю такі стіни з грубого дерева високі. Дві стіни, одна від другої на кілька метрів, а всередину наметали каміння, наносили глини. У стінах приспособили отвори, аби вода мала куда йти. На ті отвори поробили такі великі двирі, щоби воду мож було спирати і пущати, коли треба. Позакривали вни то, і набралосє води, як у мори.
Нижче тої гати був густий ліс. Люде взєли й понад дорогу усі високі дерева коло землі понадрізували, лиш так маціцько полишали, аби вни сами ни попадали. Подекуди ще й вершки позв'єзували ужівками, щоби єдно дерево тєгло друге, як зачне падати. Такого наробили щось на пару кілометрів, оде пониж Небилова. Відважніші хлопці поховалисє в лісі, в корчах замаскувалисє, чекают.
Надийшла татарська кіннота. Як передні доїжджали до кінця лісу, хлопці за сигналом голосної зозулі разом дрилили тоти смереки. Там таке наробилосє... Кого ни вбило дерево відразу, то коні покалічені топтали копитами. Крики, стогін, прокляття, коні іржут, хроп'ят... Світ такого ни видів. Мало хто виліз живим, а хлопці-верховинці тиж ни сиділи тихо - сокирами, кільом, списами, мечєми били татарів, оби більше ни лізли на їх землю.
Але орда велика. В ліс ни всі зайшли: вони розтягнулисє на багато кілометрів. Мурза кричит до тих, що не були в лісі:
- Ідіт далі вперед! Одні бийтеся з тими, що в засідці, а другі розчищайте дорогу! Вперед! їх там мало!
Підийшли татари аж під тоту гать. Туди й наші хлопці відступили з лісу. А на стінах від гори до гори на тій глині, що меже деревом, у великих кітлах кіпит смола, вода, всюди купи каміння, великі колоди, кілля довге. Ни лиш чоловіки, а й кожда жінка і дівчина мали свою роботу. Чоловіки стрілєют, відбиваютьсє кільом, мечєми, шаблєми, а жінки - тота зачирає окропу та по очах, тота - смоли, та по писку. Але й наші гинут, бо татаре єдни лізут на стіни, а другі стрілєют. Увидів князь-король Данило, що біда, жаль му людий, і сам він уже поранений, але чекає, сам б'ється і других заохочує:
- Ще продержіться, най усі підійдут сюди!
Татари трохи відступили. Там до них підійшли ті, що чи прилишились били, чи спеціально їх держали для вирішального удару. Видять вони, що наших мало, а мурза кричит:
- Вперед, монголи! Ви півсвіта завоювали, а з отов жменьков не дасте си ради! Вперед на них! Усі вперед!
Біжат татари до стіни, несут драбини, а князь-король Данило:
- Гей, хлопці-верховинці! Викупайте їх у нашій водиці!
Відкрили двері, ринула вода з таков страшеннов силов, що всьо тото військо вітопила. Мало який десь на горбі лишивсє. Малийка горсточка їх верталасє гет, щоби там у себе зібрати нову армію і знову іти воювати.
Минуло так кількось там років, і вже сам новий хан суне. Київ, Галич узєли, спалили, людей вібили... Біда, горе...
Перечули про то наші в горах. Понад каждов дорогов через Карпати стали готуватисє. Там річку перегородять, там на крутім схилі, на такій зарві пририхтуют каміння, оби зсунути ворогам на голови, там на горі, де понад дорогу чисті поля, натігают, кілько лише можут, колод, а потім котят то на військо, там понадрізуют у лісах смереки так, як у Небиловім, там лишат вузький прохід, а з обох боків намечут купи сухого ріща, а тогди хтось підпалит, коли татарва зайде всередину. (Та то й сирі смереки та ялиці дуже горят у лісі). Ну, всюди-всюди щось придумували таке, що нихто би й ни сподівався.
Але хан татарський має велике військо і пре далі й далі. Зрихтувалисє наші до бою і на відкритому полі. Прийшли туди й князі-королі з своїм військом, але його мало вже: вігинули, бідні, коло Києва, коло Галиче, коло каждого міста. Верховинців ту більше було. Стали битисє повиш Перегінська на Закирничнім шаблєми, мечєми, списами, кільом... Де яка долинка була - заповниласє кров'ю. І на нашім, ясінськім боці сіклисє. То місце називаєсє Посічі. Уздрів хан, що не переможе, і каже:
- Тікайте! Тоти так затято б'ються, що ми всьо військо втратиме!
Відийшли, порадилисє і пробуют іти понад річку Стрий, а далі на Тухлю, але й там їх Захар Беркут винищив нимало. Таке було над каждов дорогов, що вела через Карпати. Мусіла татарва обминати гори, бо ни мала ту спокою ни вдень, ни вночи.
Так само завзято билисє верховинці і проти інших завойовників, отих, що їх посилали польські та угорські королі. Наші і з Довбушом ходили. В опришках навіть дівчата воювали. Оповідали і про такого Івана Бойчука, що мав цілий загін опришків і стрясав панські маєтки.
І до роботи бойки здібні. Він що ввидит раз, то вже й зробити може. У нас кожний чоловік і столяр, і стельмах, і боднарь, і будівельник, і рільник, і маржину файно доглядає, і кожухи вміє шити, і мурувати, і полювати, і пасічникувати, а жінки як краснийко прєдут, тчут полотно, сукно, рушники, вишивают, плетут рукавиці, светери, а тепер уже й спідниці. Лише зайдіть до якої схочете хати в Ясени і подивіться, які килими на верстатах, родятьсє. Ну, всьо-всьо, що лише треба людині, то самі собі зроблять. І музику красну мают, таж, певно, чулись те:
Ой нихто так не заспіват, як молоді бойки,
А як підут танцювати, скачут полегойки.
Бойовиті, відважні, працьовиті наші предки були. Що жінки, що чоловіки. За то й назвали їх бойками. Бойко - то дуже славне ім'я. За нього цілий світ знає. А де жиють бойки, там і Бойківщина.

http://www.karpaty.com.ua

Read More

ГУСЛІ

ГУСЛІ

Колись дуже давно, ще в давніших часах у долині ріки Жденіївки управителем був Крайник Тімот. На високому пагорбку над селом Жденевим, була у нього панська садиба. Звідти він міг відразу охопити оком усі свої володіння.
Родина в нього велика, дітей багато, але гордився лише старшою дочкою Даялою. За тридцять земель не було подібної красуні! Струнка, як смерічка, гнучка, як берізка, а ступала вона, як гірська серна. Розкішне русяве волосся важким золотом лежало на раменах і лебединій шиї. В очах її під довгими віями відбивалася синява карпатського неба. Отакою була білолиця з чорними бровами красуня Даяла!
А коли прикрашала вона себе вінком з гірських квітів, то це була справжня лісова царівна, хоч і одягалася вона небагато - домотканний одяг, і лише взута була в червоні сап'янові чобітки.
Усі парубки мріяли добитися її прихильності й кружляли навколо неї, як рій бджіл. Але вона лишалася до всіх байдужою. На всі запити юнаків відповідала жартами. Не діяли на неї й чари ворожі, до яких зертався не один з її поклонників.
Ще більше запишалася Даяла й уявила себе мало не справжньою царівною.
Серед тих юнаків, які упадали коло неї, був і син волосянського дячка на ймення Павло. Це був стрункий, вродливий хлопець, скромний і щирий, дуже чесний і довірливий. До того ж чудово грав на гуслях.
Часто запрошували на весілля. Його люди любили. Даялі подобалося, що серед її численних поклонників був цей юнак, загальний улюбленець. Вона почала виявляти прихильність до нього, але насправді не кохала його.
А в Павла чим далі розпалювалося кохання в справжню пристрасть. Але дарма він добивався, щоб Даяла стала його дружиною. Вона ухилялася від відповіді. А час ішов, настала зима. Наближалися масниці. Павло знову заговорив про одруження.
- Перш ніж дати тобі свою згоду, я мушу випробувати твоє кохання - чи справді ти мене так дуже кохаєш, - відповіла дівчина. - Ти нещодавно говорив, що гратимеш у суботу на весіллі в Тихому. Так от слухай мою умову. Коли настане присмерк, ти залишиш весілля й підеш до нас так, щоб у північ був тут. Я не спатиму й тебе чекатиму. Коли заграєш на гуслях, я вийду й дам тобі відповідь.
- Гаразд! - сказав, зрадівши, юнак, не маючи ніякої підозри. Як тільки смерклося, він вибрав слушну хвилину, непомітно лишив весілля й рушив у дорогу на Жденеве. Іти йому було далеко, щось аж за три милі. Щоб скоротити собі шлях, він пішов навпростець, лісом. Дорогу знав добре. Ніч була місячна, мороз на. Снігу в лісі багато, йти тяжко. Небо було всіяне зірками, але Павло нічого не бачив, а йшов собі й ішов, щоб швидше почути від коханої щасливе "так"!
Отак ішов він годину, другу, як раптом у лісі розляглося тонке, тягуче виття. Хлопець приспішив ходу, але навколо нього почали миготіти якісь тіні. Це були вовки, що йшли на здобич. Їхні хижі очі раз у раз світилися зеленими вогниками між дерев. А.Павло був без зброї. Правда, він міг вилізти на дерево, але боявся запізнитись до коханої дівчини. Тоді він вийняв з пазухи гуслі й почав грати.. Вовки відбігли. Але не пішли геть увесь час кружляли навколо. Так він ішов ще з годину-півтори, весь час граючи. Нарешті над селом на високому пагорбку показалася в місячному сяйві садиба Крайника. Тімота. Вовки спинилися й відразу зникли.
Павло з полегшенням зітхнув і, піднявшись до садиби, заграє під вікном Даяли свою улюблену пісню.
Але ніхто вікна не відкривав, ніхто не зустрів його, тільки за якийсь час вхідні двері рипнули й грубий чоловічий голос гукнув:
-Чого людям спати не даєш? Не знайшов іншого часу? Забирайся геть! - і двері грюкнули. .
Павло зрозумів, що з нього жорстоко поглузували. Його охопило почуття образи й сорому. І замість того, щоб зійти в село, він пішов лісовою гущавиною просто на Пікуй-гору.
Зовсім знесилившись, на світанку додибав він глибоким снігом до самої верхівки. Тут ще раз заграв свою пісню назустріч сонцю, що вже сходило, і зовсім безсилий ліг під скелю й відразу ж заснув.
Так і знайшли його з гуслями за пазухою люди, які вирушили шукати його другого дня по слідах у глибокім снігу.
Вбиті горем батьки юнака прокляли Даялу, щоб.доля була до неї така ж жорстока, як вона до їхнього дорогого сина! Щоб не було в неї в житті щастя й щоб не зустрівся їй юнак, який полюбив би її! Щоб ніколи вона не знаходила у людей ні любові, ні приязні, ні співчуття!..
Так воно й збулося це прокляття. Люди всі відсахнулися від гордовитої красуні. Ніхто з' молодих людей не звертав на неї уваги. Так і лишилася вона старою дівкою. Постаріла й краса її зів'яла. А коли батьки її померли і брати оселилися внизу в селі, тоді Даяла лишилася жити в похмурій садибі на горі сама.. І почала вона ворожбитувати, знахарювати.
За народними переказами, стара ворожка і тепер живе, все бродить лісовими хащами - шукає чародійних трав. Раз на рік, у день смерті Павла, в неї прокидається сумління, і тоді вона йде на Пікуй, на те місце, де загинув юнак, і там гірко плаче за своєю молодістю й зів'ялою красою.
Відтоді звуть люди верхівку гори Пікуй Гуслями. Коли ж над Карпатами лютує бур'я, коли північний вітер в ущелинах поміж скель свище, гуде на різні голоси, людям чується, Що то бідолашний Павло грає на своїх гуслях.

Василь Сокіл "Писана криниця"

Read More

ТАТАРСЬКИЙ ГРІБ

Підполоззя. Це село лежит між горами само о собі в крузі Веречанськім, і здається, що воно має за собою кілка соток літ. Серед села гордо стоїт мала церковця так, як і в інших христіянських селах.
Говорят то старі люди, що коли в послідній раз татари напали на Угорщину, се, мабуть, мало бути в роках 1717, як згадує історія Угорська. Коли татари у білшім числі, около 20 тисяч, перейшли коло Борші на Бистрицю до Угорщини, але татарів побили і вони повтікали куда котрі могли. І тоді така горстка верталася через Карпати. Татари, як старі люде переказуют то, верталися через Бескіди до села Підполоззя. Коли мали надийти, то вже селяне в тім селі всі знали й всі зі своим маєтком зобралися в поблизькі ліси і гори, а село лишили пустоє.
Було це у вересню, коли зайшли в село. Але в селі не знайшли і живої душі, щоби взяти зі собою в полон, то тоді зайшли до церкви і там татаркиня з трьома синами і трьома іншими забрали з церкви всьо. В ризи убралася сама татаркиня, взяла в руки чашу, а в другу - кадилницю й сіла на коня та пішла на кони співаючи і алилуйкаючи та наспіваючися з христіянської віри. Останні татаре ішли за нею, ішли пішком та викликували з лісів дівчат на имня: "Мариню, Гафуню, Настуню, ходіт вже додому, бо вже поганська віра пішла гет".
Увідів то оден здоровий хлоп, що був вівчарьом у Павла Матійового на части села Романовець (той вівчарь називався Когут), що придивлявся з ліса на татаре з іншими селянами, й тоді він узяв пушку й пішов за татарами крадці та думаючи, як би ті церківні річи відібрати. Іде татаркиня навпереді, а єї сини й другі їх товариші й ідут позад неї, понад село Кушницю та Абранку через Кичеру, бо тоді ще туда була дорога на Нижні Верецкі.
Коли вже були над Абранков, то сама татаркиня далі ішла на кони лісами, вона далі алилуйкала і насмівалася з обряду христіянського, і не дивилася назад себе за своїми синами і другими товаришами, що зісталися коло Бабиної керниці. Вони рвали з ліщанок оріхи, кусали і їли там коло керниці та воду пили. Коли татаркиня вже була від них на яких 300-400 метрів на потоці каменистім, то тоді той вівчар Когут закрився з поля Клепків й стрілив на татаркиню. І в сей час злупив з неї свячені ризи і ступив їй ногою на рот, щоби не кричала. Але вона так його укусила за п'яту, що прокусила йому на нозі обув і яранила його за палці так, що кров текла, що не міг сперти. Вівчар Когут ті свячені ризи узяв із собою й зачав утікати далі потоком каменистим, а потім перейшов річку Абранку, а так вийшов на другий верх і вернувся додому.
Татаркиня скоро сконала, а єї сини та инші другі товариші як почули відстріл з пушки, то в сей час рушили. Але коли дійшли до трупа татаркині, то єї кінь стояв над нев, а вона лежала в кирви. Вони в сей час роздивилися кругом, але не побачили нікого, а потім обнюхали кругом й слід знайшли кривавий, що йшов до потока, а потім слід згубився. Татаре тоді труп татаркині тамий поховали, а самі пішли собі дальше через Татарское поле та через Бескіди.
Відтоді всі люде, хто тільки тою дорогою іде, то кождий ще здалека вже несе камінчик ци яку галузку та мече на ту могилу, на гріб татаркині. Той гріб називают Намет за те, що там все намітуют люде хто що може. Та могила, ци намет, довга на 5 метрів, широка 3, а висока 2 метри. Той намет відтоді називают Татарський гріб. Поодні то оповідают, що по смерти татаркині за кілька днів прийшли вночи татаре й тіло забрали із землі. Із-за часів Чехословенскої Республики то якісь археологи перекопували той намет, але там нічого не знайшли.

Read More

ЯК ВИНИКЛИ КАРПАТИ

Колись на нашій землі була величезна рівнина, кінця-краю якій не було видно. Рівнина зеленіла шовковими травами, вічнозеленими смереками і ялинами, могутніми буками і яворами, берестами й тополями, текли потічки та річки, багаті на пстругів та іншу дрібну й велику рибу.

Володарем долини був велетень на ймення Силун. Коли йшов Силун, від його покроку земля здригалася. Розповідають, що Силун добре розумівся на ґаздівстві. Мав безліч усякої худоби. Череди корів та волів, отари овець, табуни коней, стада буйволів та свиней паслися на толоках, бродили лісами. А птиці! Тисячі качок та гусей плавали в ставках, багато курей кудкудакало на фермах. Жив цей ґазда у прекрасному палаці: з білого мармуру, з високими шпилями, які сягали аж до самих хмар. Палац був вибудуваиий на труночку, висипаному людськими руками, мав стільки кімнат, що легко можна було заблудитися. А в помешканні — добра всякого!

Вночі Силун спав у золотій колисці, вистеленій дорогими килимами. А вдень звик відпочивати у сріберному кріслі.На широкій долині слуги землю обробляли, хліб вирощували, за худобою доглядали, птицю годували. Люди мучилися, від зорі до зорі трудилися, багатство примножували, та не собі, а Силунові.

Слуги і служниці жили не в палаці, а далеко від нього, в дерев'яних зрубах та землянках. Не хотів господар, щоб у світлицях смерділо гноєм чи людським потом. Ні чоловіки, ні жінки, ні літні, ані молодь не сміли покидати маєток Силуна і йти собі шукати іншої роботи. Мусили жити і вмирати кріпаками.

Поміж цієї челяді служив у Силуна один хлопець на ймення Карпо Дніпровський, що прийшов сюди від берегів Дніпра. Він подався у мандри ще десятирічним хлопчиком шукати щастя, бо батько помер, а мати жила бідно, і мусив їм чимось допомогти.

Служив Карпо рік, другий, п'ятий. Як і всі, косив траву, орав і сіяв пшеницю та жито, ячмінь і овес, збирав хліб. Не тільки за себе працював, а й іншим допомагав, бо жалів слабеньких. Полюбили його всі слуги і служниці. За чесність, працьовитість, справедливість. Карпо ненавидів тих, хто панові дуже низько кланявся, до самих ніг нахилявся. Тяжко йому було дивитись, як Силун усе забирає, а народ голодує.

Коли Карпові сповнилось від роду двадцять літ, вирішив додому повертатись. Був певний, що за добру працю пан йому заплатить і він, Карпо, повернеться до матері не з порожніми руками. Тільки про це тепер і думав. Усе міркував, як із паном поговорити про розрахунок.

Раз уночі він вийшов надвір освіжитися. Проходив коло наймитських хатинок і побачив раптом якусь тінь. Скоро впізнав Силуна. Той ішов подивитися, як худоба ночує, чи все в порядку. Карпо подумав, що саме час поговорити з паном.

Коли Силун наблизився, Карпо дав про себе знати кашлем.
— Чому ти тут, Карпе? — озвався Силун, упізнавши хлопця.— Чи не дівча виглядаєш?
— Не дівча,— відповідає Карпо, — а вас, світлий пане.
Маю з вами поговорити. Служив я вам довго й чесно, та маю додому вертатися, аби матінку живою застати... Платню за службу хочу попросити.

Силуп спочатку подумав, що слуга жартує, бо досі ніхто не наважувався на те, щоб проситися геть від нього. Та й платні ніхто не вимагав. Але Карпо й не думав відступати:
— Я чесно служив, світлий пане. І моя робота, гадаю, щось коштує.
— Нікуди не підеш! — розізлився пан.— То вже я знаю, коли й куди мої слуги повинні ходити.
— Я піду, пане,— настоював Карпо.— Лише ще раз вам мушу сказати, що моя робота чогось коштує.

Це вже була нечувана зухвалість, якої пан простити не міг.
— Туди, під землю, тебе відпущу! — лютився він, показуючи пальцем униз і приступаючи до парубка.— Там буде твоя платня.

Та хлопець пе відступив ані на крок.
— За мою роботу, пане, прийдеться платити,— ще раз нагадав, ніби й не чув панської погрози. Ця відповідь ще гірше розізлила Силуна, скипів так, що аж очі кров'ю налились, а з рота вогонь сапнув. Схопив він Карпа своїми дужими руками, підняв і вдарив ним об землю. Ударив так, що аж яма зробилася.

Але слузі нічого не сталося, звівся на ноги і відчув у собі непереможну силу — то, мабуть, землиця йому подарувала за те, що робив на ній. Схопив Карпо Силуна, вдарив ним об землю, далі ще раз і ще раз, не витримала матінка-землиця тих ударів, розкололася. І опинився Силун у підземній печері, в яку гадав загнати непокірного слугу. Даремне він хотів вибратися на поверхню — земля закрилася, і не можна було знайти жодної щілинки.

Тоді вдався Силуп до своєї сили. Вдарив ногою у земну кору — вона вигнулася, та не відчинилася, вдарив другою — вигнулася ще більше, а відчинитися не хоче. Пробував головою пробивати, плечима витискати — марно, кулаками гатив — теж не допомогло.

Але від його ударів на землі прерівпій гора за горою робилася, і чим дужче кидав собою Силун-велетень, тим вищі гори піднімались навколо. А найдужче бив собою там, де Гуцульщина, і там гори вигналися найвищі.

Уранці як прокипулись наймити і побачили, що сталося, дуже здивувались. Навколо — гори, а там, де був палац, нічого не лишилося, усе провалилося у прірву. Раптом з-під землі вдарила вода, заповнила ту прірву. Чудувалися люди, а скоро зібралися на велику раду: як далі бути, як жити.

Вирішили в цьому краї залишитися. Озеро назвали Синевирським, бо було сине-синє, як небо. А горам на честь Карпа дали ймення Карпати.

Люди зажили по-повому. Одні залишились па рівнині, інші подалися в гори. Орали, сіяли, хліб вирощували, худобу доглядали. Навчилися ліси рубати, хати будувати. Кажуть, що Силун ще й тепер не стих під землею, пробує вирватися, але вже не викидає гори, бо постарів і моці такої не має. То вже не вирватись йому на поверхню ніколи!

джерело матеріалу: Збірник "Ходили Опришки", Іван Сенько
статус матеріалу: повністю готовий
встановлено: 5 лютого 2006 року

Read More

Переказ про утворення озера в урвищі Стів та Мутвиця

Як утворилось озеро в урвищі Стів та Мутвиця?

Це озеро, за народними переказами , утворилось на землях с.В.Ворота на Великдень. Існує переказ, що на Великдень слуга пана орав свою землю, бо в інші дні працював на пана тай волів своїх не мав. От пан дозволив йому взяти волів на Великдень. Але коли почав він орати приповідаючи – Гей, волики, гей, завтра буде великий день - земля розступилася і слуга разом з волами і плугом провалився під землю. А на цьому місці утворилось невеличке озеро, яке люди назвали Свиридовим, бо слугу того звали Свирид.

Кажуть що кожного Великодня з –під землі доноситься стогін того орача.

Read More

Легенда про походження назви села Латірка

Перша легенда.

Назва села походить від прізвища першого пана, який поселився між людьми. Спочатку з своєю дружиною Терезою жив тихо, а потім відкрив корчму і споював горян, а за борги забирав їхні клаптики землі. Скоро всі кращі землі належали панові Латку. Тут він звів велике помешкання, яке люди назвали Латіркою. Звідси походить назва села, адже після смерті пана люди почали навколо цього помістя зводити свої оселі.

Друга легенда

Вузькою стежкою йшли двоє подорожніх. Вони були дуже стомлені і не побачили стрімкого урвища, яке було попереду. Перший подорожній ступив крок і полетів у провалля. Він вже подумки почав прощатися із цим світом, але Богу було не угодно забрати його тепер і він почув голос: ”Тримайся лати”. Подорожній зразу вхопився за велику галузку, і його товариш витяг його наверх. Тут і люди підійшли. Подорожні запитали, а як називається це село, але люди сказали, що їхнє поселення немає назви. Тоді подорожній попросив їх назвати це поселення Латкою в честь його спасіння. Пройшов час і слово видозмінилось в Латірку.

Річка Латориця також бере початок високо в горах, під Латірським перевалом. Назву річка отримала від назви поселення Латірки, звідки бере вона початок.

Read More

Легенда про походження назви села Жденієво.

Легенда про походження назви села Жденієво.

За переказами людей, страшна біда прийшла на одне поселення. Дике, жорстоке плем”я зненацька напало на людей. Всі хто тільки міг тримати зброю в руках пішли на боротьбу з ворогом. Але все було даремно, бо ворогів була сила –силенна. Багато мирних жителів полягло в нерівному бою. А ті кому вдалося уціліти, зібрали свої пожитки і подалися світ за очі. Єдиною їхньою надією і порятунком були гори, які виднілися вдалині. Щоб зручніше йти і збити ворога зі сліду, втікачі поділилися на невеличкі групки, по 3-4 сім”ї. Женько, Качало, Міньо і Гицньо були добрими сусідами і тому вирішили іти разом.

Всюди були ліси і тільки ледь помітні стежки, які протоптали дикі звірі, служили їм орієнтиром. Люди і тварини були дуже змучені , адже йшли не день і не два.

На землю опускалися сутінки. Потрібно було шукати місце на нічліг. Невеличка полянка біля річки здавалася людям зручним місцем для відпочинку. Скоро запалахкотіла ватра, а навколо неї спали зморені люди. Прокинулись від вранішньої прохолоди- все навкруги було вкрите густим туманом. А коли піднялося сонце – то втікачі побачили прекрасний смерековий ліс. Буйне різнотрав”я зеленим килимом розстелилось під шатром лісу. Защебетали пташечки, випліскувала риба у прозорій воді. Люди були зачаровані побаченим і тоді Женько сказав:

-Яхочу щоб ми залишились жити тут. Кращого місця я ще не бачив.

Його підтримали інші втікачі.

Пройшло небагато часу і на цій чудовій галявині виросли чудові чотири будинки.

Швидко плине час і тільки пам”ять людська зберігає імена перших переселенців чудового верховинського села, яке було назване в честь першого із них – Жденька, яке з часом асимілювалось в Жденієво. А невеличка річечка, яка впадає в районі с.Підполоззя в Латорицю – називається також Жденівкою.

Один з перших поселенців Качало заготовляв ліс і спускав дерева пологим спуском. Це було найзручніше місце для спуску деревини. З тих пір цей кінець села називають Кочилово.

Read More