Підполоззя. Це село лежит між горами само о собі в крузі Веречанськім, і здається, що воно має за собою кілка соток літ. Серед села гордо стоїт мала церковця так, як і в інших христіянських селах.
Говорят то старі люди, що коли в послідній раз татари напали на Угорщину, се, мабуть, мало бути в роках 1717, як згадує історія Угорська. Коли татари у білшім числі, около 20 тисяч, перейшли коло Борші на Бистрицю до Угорщини, але татарів побили і вони повтікали куда котрі могли. І тоді така горстка верталася через Карпати. Татари, як старі люде переказуют то, верталися через Бескіди до села Підполоззя. Коли мали надийти, то вже селяне в тім селі всі знали й всі зі своим маєтком зобралися в поблизькі ліси і гори, а село лишили пустоє.
Було це у вересню, коли зайшли в село. Але в селі не знайшли і живої душі, щоби взяти зі собою в полон, то тоді зайшли до церкви і там татаркиня з трьома синами і трьома іншими забрали з церкви всьо. В ризи убралася сама татаркиня, взяла в руки чашу, а в другу - кадилницю й сіла на коня та пішла на кони співаючи і алилуйкаючи та наспіваючися з христіянської віри. Останні татаре ішли за нею, ішли пішком та викликували з лісів дівчат на имня: "Мариню, Гафуню, Настуню, ходіт вже додому, бо вже поганська віра пішла гет".
Увідів то оден здоровий хлоп, що був вівчарьом у Павла Матійового на части села Романовець (той вівчарь називався Когут), що придивлявся з ліса на татаре з іншими селянами, й тоді він узяв пушку й пішов за татарами крадці та думаючи, як би ті церківні річи відібрати. Іде татаркиня навпереді, а єї сини й другі їх товариші й ідут позад неї, понад село Кушницю та Абранку через Кичеру, бо тоді ще туда була дорога на Нижні Верецкі.
Коли вже були над Абранков, то сама татаркиня далі ішла на кони лісами, вона далі алилуйкала і насмівалася з обряду христіянського, і не дивилася назад себе за своїми синами і другими товаришами, що зісталися коло Бабиної керниці. Вони рвали з ліщанок оріхи, кусали і їли там коло керниці та воду пили. Коли татаркиня вже була від них на яких 300-400 метрів на потоці каменистім, то тоді той вівчар Когут закрився з поля Клепків й стрілив на татаркиню. І в сей час злупив з неї свячені ризи і ступив їй ногою на рот, щоби не кричала. Але вона так його укусила за п'яту, що прокусила йому на нозі обув і яранила його за палці так, що кров текла, що не міг сперти. Вівчар Когут ті свячені ризи узяв із собою й зачав утікати далі потоком каменистим, а потім перейшов річку Абранку, а так вийшов на другий верх і вернувся додому.
Татаркиня скоро сконала, а єї сини та инші другі товариші як почули відстріл з пушки, то в сей час рушили. Але коли дійшли до трупа татаркині, то єї кінь стояв над нев, а вона лежала в кирви. Вони в сей час роздивилися кругом, але не побачили нікого, а потім обнюхали кругом й слід знайшли кривавий, що йшов до потока, а потім слід згубився. Татаре тоді труп татаркині тамий поховали, а самі пішли собі дальше через Татарское поле та через Бескіди.
Відтоді всі люде, хто тільки тою дорогою іде, то кождий ще здалека вже несе камінчик ци яку галузку та мече на ту могилу, на гріб татаркині. Той гріб називают Намет за те, що там все намітуют люде хто що може. Та могила, ци намет, довга на 5 метрів, широка 3, а висока 2 метри. Той намет відтоді називают Татарський гріб. Поодні то оповідают, що по смерти татаркині за кілька днів прийшли вночи татаре й тіло забрали із землі. Із-за часів Чехословенскої Республики то якісь археологи перекопували той намет, але там нічого не знайшли.
