Бойки заселяли в основному гірські райони середніх Лісових Карпат (Львівську, Івано-Франківську та Закарпатську область).
Бойківщина - суміжний з Гуцульщиною на заході етнографічний район, що займає центральну частину Українських Карпат. Гуцульсько-бойківське пограниччя проходить приблизно по межиріччі Лімниці і Бистриці-Солотвинської на північних схилах Карпат і Тересви у Закарпатті, на заході межуєз Лемківщиною у верхів'ях Сяну та Ужа. Північна межа проходить карпатським передгір'ям, а південною можна вважати Полонинський хребет у Закарпатті. Окреслена територія охоплює південно-західну частину Рожнятівського і Долинського районів Івано-Франківської області, Сколівський, Турківський, південну смугу Стрийського, Дрогобицького, Самбірського і більшу частину Старосамбірського районів Львівської області, північну частину Великоберезівського, Воловецький і Міжгірський райони Закарпатської області. У верхів'ї Стривігору частина етнографічної Бойківщини належить тепер до території Польщі.
Територія – близько 8 тис. кв. км.
Історично Бойківщина була :
Х – ХІV ст.в складі Київської Русі, Галицько-Волинського князівства,
Від ХІV ст. - Молдавського князівства
З початку ХVІ ст. - Османської імперії
У 1772-1918 роках опинилася під владою Австро-Угорщини,
У 1918-1940 роках – Румунії,
У 1940 року приєднана до Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР).
Влітку 1920 року відбулася спроба утворити самостійну державу - Бойківську Республіку. Селяни на чолі з Ф. Бекешем зайняли кілька сіл на Сколівщині, станцію Лавочне і проголосили власну республіку.
Через Бойківщину свого часу проходив головний торговий і військовий шлях з України в Угорщину та Західну Європу.
Назва бойки — зафіксована у джерелах XVII—XVIII ст. її походження має різне пояснення. Походження назви Бойківщина пов’язують з найменуванням корінних жителів бойків, які часто вживали в мові слово “ бойє” в значенні “ так”. Ця гіпотеза є навірогіднішою, про це писав і український вчений І. Верхратський. Назву «Бойківщина» виводив від уживаного в бойківських говірках діалектного слова бойе (боййе, боййечко) у значенні вигуку ага, їй-богу, прислівника справді. Сучасний дослідник М. Худаш вважає, що назва походить від антропоніма Бойко. Бойківські села знаходяться у долинах рік і мають здебільшого скупчений характер. Тільки в більш висотній зоні вони частково розпорошені. Чимало поселень цього району — давнього походження, згадується в Галицько-Волинському літописі та в інших середньовічних джерелах. І. Франко небезпідставно обрав тереном своєї історичної повісті з XIII ст. «Захар Беркут» с. Тухлю і Тухольщину на Сколівщині.
Вони займалися скотарством, лісовим та сільським господарством. Для зберігання сіна та соломи бойки розробили оборіг - конструкцію із вертикальних кількаметрових стовпців та рухомого даху із кори, соломи чи драниць (спеціальних дощечок для покриття дахів). Ці конструкції у різних варіантах були поширені аж до Богемії (теперішньої Чехії) і ще дотепер часто зустрічаються у ландшафтах західної України.
Бойки здавна були землеробами. Під ріллю тут освоювалися не тільки долини, а й гірські схили, лісові масиви. Етнографи зафіксували на Бойківщині архаїчні способи вирубно-вогневого освоєння земляних ділянок: рубання лісу та чагарників з наступним їх спалюванням, викорчовуванням пнів, скопуванням мотикою і далі обробкою орними знаряддями. В умовах малородючих грунтів, кліматичних режимів різних висотних зон на Бойківщині склалися традиційний асортимент вирощуваних культур і своя агротехніка. У тваринництві переважала велика рогата худоба, зокрема воли — основна тяглова сила горян.
Розвивалися на Бойківщині різні ремесла і промисли. Одним з найпоширеніших було лісорубство, а також сплав деревини, теслярство, гончарство, бондарство. Місцеві майстри-деревники будували для себе і на продаж хати та господарські будівлі, зводили справжні шедеври дерев'яної архітектури — дивоцеркви, виробляли з дерева майже всі сільськогосподарські знаряддя, транспортні засоби, хатнє начиння, посуд та ін. Розвивалися також ткацтво і кушнірство.
Традиційний бойківський народний одяг до найновішого часу доніс давню простоту форм і крою. Одяг шили з домотканого полотна, вовняного сукна й овечого хутра. Колористи- ка одягу, його прикраси й орнаментація були бідніші й простіші, ніж у гуцульському народному вбранні. Основні компоненти їжі горян — жито, овес, картопля і молокопро-дукти.
Регіональними особливостями характеризуються різні галузі традиційної духовної культури жителів бойківського краю. У календарних і сімейних звичаях та обрядах, віруваннях, міфології, народних знаннях, звичаєвому праві простежуються нашарування різних епох і уявлень, передусім тісний зв'язок з житейськими справами людини. Бойківська фольклорна традиція донесла до нашого часу цінні пам'ятки давніх верств усної поетичної творчості українського народу, зокрема колядки, весільні пісні-ладканки, пастуші обрядові пісні, народні балади, уснопоетичні твори, пов'язані змістом з місцевими історичними, побутовими подіями.
Має самобутній характер і традиційне декоративне мистецтво Бойківщини: вишивка, різьба по дереву, форми і способи прикрашання одягу, розпис писанок. Збережені на Бойківщині твори народного малярства XVI—XVIII ст. належать до комплексу унікальних пам'яток української загальнонаціональної художньої культури.
Бойки - нащадки східнослов’янських племен (тиверці, білі хорвати), які входили до складу Київської Русі. Самі бойки часто називають себе верховинцями.
Культура і побут населення мають деякі особливості.
Одяг бойків відзначається біднішою гамою кольорів, ніж інших етнографічних груп – гуцулів чи лемків. Чоловіки носили кептар (верхній хутряний одяг без рукавів) або сердак (короткий теплий сукняний одяг), бриль (широкий капелюх), личаки (легке міцне шкіряне взуття ) і черес (широкий шкіряний пояс).
Населені пункти – Сколе (центр Бойківщини), Турка, Бориня, Волове, Самбір, Старий Самбір, Борислав, Дрогобич, Болехів, Долина, Калуш. Відомі курортні міста Трускавець і Моршин. На Закарпатській Бойківщині – Воловець, Міжгір»я, Великий Березний.
З Бойківщиною пов’язані імена видатних діячів української культури, письменників Івана Франка, Маркіяна Шашкевича, Якова Головацького, Івана Вагилевича, гетьмана України Петра Конашевича-Сагайдачного.
Дослідженню етнографії Бойківщини чимало уваги приділяли І. Вагилевич, І. Франко, М. Зубрицький, В. Охримович, І. Свєнціцький та ін. Цінні колекції етнографічних матеріалів зібрані у Музеї етнографії та художнього промислу АН України (Львів), зразки народного будівництва з цього краю у Львівському музеї народної архітектури і побуту.
джерело матеріалу: путівник "Праліси в центрі Європи"
навчальний посібник "Етнографія України" С. А. Макарчук
